| ПОЕЗІЯ | # 98 |
|
ПРОКЛЯТТЯ ВОЛХВІВ Глупе серце без голови. В голові безсердечно темно. Може, нас прокляли волхви? Може, гнали ми їх даремно? Їх усіх пожалів Христос, Як жалів і прощав душевних, Коли бачив іконів стос Чи базарні хрести дешеві. Адже Він і Петра простив, І, напевно, простив би Юду... Якби прощення той просив, Як бандит на хресті прилюднім. ...Але ж ми розп’яли волхвів, Це найперші наші поети. Тому тінь наших кровних слів – Мов космічне сміття у Леті... ВОЛИНСЬКЕ Дим від вогнища предків з озерним туманом зійшовсь: Син вогню тут із сином води обнялися, Щоби я через них до людей по ріці не пішов, А тягнувсь до зорі, що тепліла над рідним Поліссям. Поряд їли-пили і співали, і власть матюкали. Навіть дехто молився. А дехто померти хотів. Наші чорні лелеки, напевно, у рай відлітали Крізь цей димний туман, через простір долюдських віків, Де пастух динозаврів пив даль з пастухами овечок, А в поетів первісних клювала душа на сльозу. Ще усе підсвідомо у генах чекало Предтечі. А Предтеча чекав, доки прийде із Неба Ісус. Мию душу свою чорним милом волинської ночі. Наче корінь надгробного каменя – тайне щось в ній. Відчуваю – що буде... Та вголос не хочу пророчити, Адже й так наші люди ховаються в спирті, у сні... Виростаю з Волині... Слабкі мене терпко бояться, Сильні тупо ненавидять. Добрі вважають своїм. ...Дим від вогниша предків. Гостинець від зайця, Що приніс мені прадід, В раю вже доїм. * * * Мінне поле печалі. Свічка – Радості знак. Хтось не має медалі Від держави, Однак І поет він народний. Навіть вовчику брат... У душі великодній Зорепад, Серцепад. І хребет, І коріння, Сиві крила й мої Із калини насінням Уросли в ці краї. Проростуть Через сотні А чи тисячі літ. ...Мінне поле безодні. Жде мене зореліт. Полечу я без тіла Аж туди, Аж туди... Де би мама зраділа... Назавжди. Назавжди... ГОЛОС КРОМАНЬЙОНЦЯ «Життя і смерті спивши щедрий келих, Усі літа спаливши на вогні, Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах. І стугонять століття по мені». Борис Мозолевський. «XV. Герри» Я кроманьйонець. Юний предок людства. Я більш уже нікуди не іду... В стоячих водах, Як в небесній люстрі, Я бачу вашу радість і біду. Тут динозаври й мамонти вмирали, Де з рідними я впав у вічний сон. Мене знайшли ви, Хоч і не шукали... У Франції, В печері Кро-Маньйон. Ми четверо заснули тут, Лежали. Тисячоліття. Вічність. Суєта… Нащадки в космос Радісно літали. Христос над нами Ніс його хреста. Ми кроманьйонці. Звідки ми – не знаєм... Тіла землею стали вже давно, Яка родить нас заново збирається, Як справжня Мама перед смертним сном. Адже ніщо невічне попід зорями. Невічні й зорі... Вічний тільки Бог. Ми ж зі своїми радостями й горями – Невиплакані іскорки епох. Ще пам’ятаєм позу ембріонову. І все життя знов прагнемо туди. Ех, людство, людство... Вивіска неонова... І піраміди – Це твої труди. Смішні вони у космосі безмірному. Смішні вони у часі. Сміх і гріх. Любили ми, Надіялись і вірили У Того, Що у нас І угорі. Не мали ми держав із їх коронами, Боялися. Молилися до зір Із небесами їхніми бездонними, Пісні не вміли класти на папір. Пісні цвіли. Папір ще не придумали. Тому писали кров’ю по сльозі – Про те, кого любили чи затлумили На перехресті долі і стезі. Злу кроманьйонку? Оленя? Чи мамонта? Свій профіль в тихім дзеркалі води? Останню зустріч зі своєю мамою Тоді, коли ще був без бороди. Чому ми вмерли? – Нам не пам’ятається. Були щасливі. З’їли щось не те? Боліло тіло. Потім, потім – таїнство... І це ось «воскресіння» золоте. Душа людська за час цей не змінилася? Хоч техніка краде у людства дух. Молилися, любили і постилися Щиріше ув епоху молоду. З польотом в космос гасне світло святості? Подвижники мобільні... Інтернет... Нутро ж душі стає ванільно-ватяним, Немов душа також колись засне. Як спало тіло кроманьйонця дикого Тисячоліття, Доки не Христос, Не ангели Його зі сну покликали, Не воскресивши, правда, На «всі сто». Бо воскрешати – Диво діла Божого. Палеонтолог лиш знайшов кістки, Що спали під земною огорожею В печері – Тут, На березі ріки. Нам біль минув. І відіснились вирії. Між небом і собою я завис. Та хтось мене із того світу вимріяв І знову кличе в материнську вись. ДЗВІНКИ Далина осіння воскова. Я до пращура дзвоню Із Землі – чудного острова, – Де всі грають у війну. Де всім хочеться побачити, Як задумано цей світ, Під зіницями собачими Вчути Божий Заповіт. Ми сміємось, плачем, тужимо З молитвами і постом. Між смиренними й байдужими Кров дзеркалим золотом. Струн зміюки намагнічені. І – мов бісова печаль – Потемніли наші ніченьки, Журавліє наша даль. Як ґрунтові води, пінилась Радість зламаних доріг. Крокодилячими спинами В душу повз торішній сніг. Із мобільника найкращого В тиші віщого вогню Я дзвоню до свого пращура, До Всевишнього дзвоню... 27 верес. 21, Польща – Німеччина – Австрія – Ліхтенштейн – Швеція – Італія... ОСІННЯ ФІЛОСОФІЯ Мов терну коріння – стежини мої золоті. А лавру корінням стоять журавлі під зорею. Приходять до мене у келію курви, святі, Мене зігріваючи духом і кров’ю своєю. Я з ними блаженно лечу в глибину, до Отця, Розхриставши душу, неначе гніздо на соборі, Яке зігріває то ангела, то горобця, В яке задивляються відьми, лампадки і зорі. А ми вимираєм, немов динозаври сліпі, Покинувши нафіг і астро-, і гастрономію, Олюднивши небо у небі, в озерах, в собі, З’єднавши його із Землею – як з вирієм мрію. Вовки свого Бога отут вибирають з вовків, З вовків свого Бога і вівці, на жаль, вибирають... Листочок із клена оно золотий облетів І хоче у вирій... До шуму, до моря, до зграї... Я ж димом багаття зігрію туман і зорю. Сльозинки пташок із душі теплим спогадом витру. Симфонію з ними і першим сніжком сотворю, З могильного каменя і міжпланетного вітру. І буде звучати до першого цвіту вона. В терновім вінку проводжати поета на лаври. А осінь ця пізня на позір – як рання весна. А ці журавлі – як хрести на Почаївській лаврі... ЛИСТОПАДОВИЙ ВЕЧІР Тварини хмар гуляють в небесах. Одні пасуться, інші гострять ікла. Живемо – доки вірим в чудеса, Доки душа до вирію не звикла. Але прийшла патлата темнота. Дитячі сни мені ще раз присняться. Ті зорі в добрім погляді кота – Мов іскорки вина мого причастя. Осінні ж квіти довго не живуть, Не знають бджіл, не вірять навіть Сонцю, Надіючись на себе, на траву, На білі вази в синьому віконці. Та мед з осінніх квітів я люблю, Цей запах кольорів і колір звуків. Стаття в газеті вийшла «Наш Павлюк», Яку з весною прочитають внуки. Ляга на стежку довга тінь хреста Із храму, у якім мене хрестили. Та тінь – також туманно-золота. Все золоте: і люди, і могили... Листочки – хтиві очі муз моїх: Одні розкосі, інші круглорибі. В такий-от час поширюється гріх, Як запах самогонки у колибі. ...Мов спирт сухий, Явився перший сніг. Душа жертовно напоїла тіло. Як у дитинстві, хочеться мені – Щоби пташа від мами прилетіло. Спішить пташа сльозиною зорі Із того дня печального у січні... Не тільки день, Вже я повечорів. Лягаю спати. Завтра буде вічність... |
|
|
|