Олег МИКОЛАЙЧУК-НИЗОВЕЦЬ

МАРКО Мар’ян (псевдо «Каштан»);
ГАЛИНА Каштан (псевдо «Конвалія»);
ВІТАЛІЙ Краснюк (псевдо «Сокіл»)
ДАНЬКА (псевдо «Ромашка»);
А також позмінно може виконувати одну чоловічу роль:
Донець, Басмач та інші.

Два бокових місця плацкартного вагона. З великим наплічником заходить спортивної статури чоловік близько 30-ти років. Дістає квиток. «Так таки так, 43 місце, нижня полиця, – зупиняється, – так таки так, буде риба й буде рак. Ось і знак». Запаковує речі. Як тільки сідає, до вагону заходить з великою валізою напрочуд миловидна молода жінка.

ЖІНКА. Доброго вечора! Моє місце 44. Напевно, ми з вами сусіди.

ЧОЛОВІК. Доброго вечора! Ось це так сусідка. Може одразу й познайомимося?

ЧОЛОВІК (бере з рук її квиток). А дуже просто: квиток за місцем 44 належить Галині Каштан. (Виймає свій квиток.) Квиток за місцем 43 наданий Марко Мар’яну. Як це все несправедливо?

МАРКО. Я не зможу собі дозволити, аби прекрасна Галина Каштан їхала всю ніч на боковому верхньому місці, тоді як я розкошуватиму на боковій нижній полиці.

ГАЛИНА. Не переймайтеся, пане Марко, мене висота не лякає.

ГАЛИНА. Краще падати згори на когось, ніж хтось падатиме на тебе. Проте, одразу попереджаю, я не схильна до польотів серед ночі. Ну не схожа ж я на відьмочку.

МАРКО. Звісно, ні. Ви, Галино, швидше подібні...

ГАЛИНА. Не заперечуватиму проти небесного ангела. Проте міняємо тему розмови.

МАРКО (розчаровано). Ангелу не заперечиш. Ви часто їздите до Києва?

ГАЛИНА. Так, навчаюся там в аспірантурі. А перед цим закінчувала медичний університет.

МАРКО. Уявляєте, я теж аспірант. Але закінчував юридичний.

ГАЛИНА. Про трагічні наслідки для жіночої психіки та загалом здоров’я після штучного переривання вагітності. По вас бачу, ви вже шоковані!

МАРКО. Доволі специфічна та навіть трагічна тема.

ГАЛИНА. Не трагічна, а катастрофічна. Щороку в Україні роблять близько 200 тисяч абортів. А це – фактично – 200 тисяч дітей. Ненароджених. Менше з тим. А ви про що ж пишете?

МАРКО. Про недосконалість правозахисної системи України в умовах новітнього тоталітаризму.

ГАЛИНА. Зараз перший рік, коли донецькі прийшли до влади. І вони самі кажуть, що прийшли не надовго, а назавжди.

Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.
І спить в снігах все тепле і живе.
Лиш інколи захриплий голос тиші
Чиюсь зорю із вічності позве.

МАРКО. Так, Ліна Костенко. Тільки вона могла так сказати: «Лиш інколи захриплий голос тиші чиюсь зорю із вічності позве». Колись Чернігівський ієромонах Антоній сказав про гетьмана Івана Мазепу: «Не було раніше подібних йому, і по ньому вже більше ніколи такого не буде». А якщо перефразуємо Антонія щодо Ліни Костенко.

ГАЛИНА. «Не було раніше подібної Ліни Костенко, і по ній вже більше ніколи такої не буде». Погоджуюсь. У неї якась неземна поезія. (Декламує):

Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова.

Муркнув кіт у чоботях, поклонився і зник.
Засміялася миша, позіхнув домовик.

Подивився Архангел на святого Іллю, –
Сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.

В хаті тихо-претихо, і натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.

МАРКО. Галю, навіть не віриться, що ми з вами в поїзді. Можете уявити, що ми з вами зараз сидимо біля печі, де тихо-претихо палає вогонь.

ГАЛИНА. Не можу. У вас, Марко, до речі, обручка на руці.

ГАЛИНА. Ось бачите. А ви фантазуєте щодо якоїсь печі.

ГАЛИНА (піднімається). Час вже й спати. Покарабкалася я на свою верхню полицю.

ГАЛИНА. Ви справжній кавалер, проте годі фантазувати.

Жінка лягає на верхній полиці, накрившись ковдрою. Так само лягає внизу чоловік. Якийсь час чути тільки перестукіт коліс. Марко піднімається.

ГАЛИНА. Як там у Ліни Костенко: «Подивився Архангел на святого Іллю, – сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю».

МАРКО. І мені сон вже хоче приснитись, – а я ще не сплю. Знаєте, Галю, коли побачив ваше прізвище, то ледь не зомлів.

ГАЛИНА (визирнула з під ковдри). А то що таке?

МАРКО. Каштан – моє улюблене дерево. Колись, ще за часів дохристиянського вірування наші предки язичники вважали, що кожен чоловік має мати своє дерево оберіг. Яке його лікує, оберігає, підтримує. Ніби побратим. Я для себе вибрав – каштан. А вас звати – Галина Каштан.

Київ – місто зелених бульварів
І каскад позолочених бань
Навесні білопінні каштани
Ще десь з ночі розгойдують рань.

Пам’ятає ще древній мій Київ
І ворожу навалу орди
Не зміг втриматися трон Батиїв
Місто буде завжди молодим.

Бо живуть в ньому люди хороші,
Любомири тепла і весни,
А поки що в зимовій пороші
Місто бачить моє – дивні сни.

ГАЛИНА. Марко, так ви ще й поет. «Навесні білопінні каштани, ще десь з ночі розгойдують рань». Я теж обожнюю той час, коли білими свічками цвітуть каштани. Проте в Києві, як і скрізь, живуть вже не тільки хороші люди, а дуже різні люди. А новітні крутелики перетворили його з міста зелених бульварів у місце, яке зараз більше нагадує величезний гараж. І, погодьтеся, каштанів у тому гаражі стає все менше і менше.

МАРКО. Київ відродиться. І забуяє ще радісним білим цвітом каштанів.

ГАЛИНА. Або деградує ще більше, перетворившись на такого собі монстра з тисячі хмарочосів.

ГАЛИНА. Песиміст – це добре поінформований оптиміст.

МАРКО. Гаразд, Галю, а як би ви, скажімо, жили в дохристиянські часи, яке б дерево ви вибрали собі в друзі?

ГАЛИНА. Я, напевно, воліла б обирати щось із квітів.

МАРКО. Цікаво. І якою б квіткою ви хотіли б бути?

ГАЛИНА. Мені завжди найбільше подобалися конвалії. Однак, даруйте, Марко, за авторитаризм, час вже вкладатися спати.

МАРКО (вкладається). Ваша правда, бо так і до Києва можна доїхати. А сон вже таки хоче приснитись.

ГАЛИНА. Хоче, аж муркоче. На добраніч, Каштан.

Звучить пісня «Пливе кача». За напівпрозорою завісою два чоловічих силуети проносять труну. На авансцену виходить Марко Мар’ян, тримаючи в руках капелюх. Витирає хустиною очі від застиглих сліз. Чути вигуки Майдану: «Герої не вмирають!», «Герої не вмирають!», «Герої не вмирають!». Тричі лунає прощальний салют. Підходить Віталій.

ВІТАЛІЙ (курить). О, Марко, привіт, сто років не бачилися.

МАРКО. Привіт, Віталька! Не сто, а майже два роки. Дай закурити!

ВІТАЛІЙ (простягає цигарки). Так ти ж ніби раніше не курив?

МАРКО. Я, Віталій, сьогодні вперше на Майдані.

МАРКО. Так. Ці Герої Небесної Сотні померли і за мою свободу. Друже, мене щойно випустили з в’язниці.

МАРКО. Я один із тих політв’язнів, яких першими звільнили...

МАРКО (викидає цигарку). Яка ж гидота ці цигарки. Так, в житті по різному буває.

МАРКО. Нібито за викрадення паспорта у кандидата в депутати.

МАРКО. Хотіли фальшивих свідчень. Мав на камеру сказати, що один із політиків дав гроші на підкуп виборців.

МАРКО. Професійно: і струмом, і газом, і так били. Особисто під мою справу викликали мєнтів з Донбасу.

ВІТАЛІЙ. Зрозуміло, все було по їхнім понятієм.

МАРКО. Скаженіли, що говорив тільки українською. Слідчий, підполковник із Луганська, казав: «Я би тєбя посаділ только за твой украінскій».

ВІТАЛІЙ. Не шкодував, що не дав потрібні їм свідчення?

МАРКО. Шкодую тільки, що весь цей час не був на Майдані.

ВІТАЛІЙ (махає руками). Галю, гей, Галюню, йди но до нас. (Дівчина підходить, уважно вдивляючись в Марка.) Ось одна з героїнь Майдану. Найкраща санітарка з усіх санітарок.

ВІТАЛІЙ. Знайомся, Марко, правозахисник, юрист, і до того ж політичний в’язень, якому ти щойно допомогла вийти з в’язниці.

ВІТАЛІЙ. А хто ж ще? Ти стояла на Майдані? Стояла. А завдяки Майдану політв’язні вийшли на волю. І Марко у тому числі.

ГАЛИНА (дуже тихо). Немає за що, Марко Мар’ян.

ГАЛИНА. Неправда. Ми познайомилися в поїзді приблизно два роки тому.

ВІТАЛІЙ. Ви, я бачу, маєте добру пам’ять. Тоді вам є ще щось згадати. (Відходить.)

МАРКО. Галю, в ув’язненні я чомусь часто згадував про вас. Думав, що ви вже, напевно, захистили свою дисертацію.

МАРКО. Сильно шкодую, що фізично не міг тут знаходитися.

ГАЛИНА. Так, це був неймовірний Майдан. Такого ніколи не було, і більше вже, напевно, ніколи й не буде. Таке неможливо повторити.

МАРКО (озирається). Ще понесли одного Героя Небесної Сотні.

ГАЛИНА. Дуже багато важко поранених. Лікарі не в силах врятувати їм життя. Ось вони і відходять один за одним.

МАРКО. Підемо станемо ближче. Попрощаємося. (Відходять.)

Звучить пісня «Пливе кача». Вигуки: «Герої не вмирають!», «Герої не вмирають!», «Герої не вмирають!». Тричі лунає салют бойових пострілів.

ГОЛОС ГАЛИНИ (напівтемрява): Сни. Іноді ви просто карбуєтеся в пам’яті, а іноді й одразу збуваєтеся. Той сон я спершу не могла зрозуміти… Наприкінці квітня, коли Росією вже був анексований Крим, Україна як ніколи опинилася перед реальною загрозою повномасштабного вторгнення. І саме в цей час мені приснився той сон. Ніби я стою з батьком на березі швидкоплинної річки. На іншому березі суне неосяжний табун величезних і до бурості бурих ведмедів. Вони хижо поглядають у наш бік, готуючись кинутись у річку і плисти на наш берег. Раптом біля наших ніг пробігає з десяток левів та скачуть у воду, перепливаючи на протилежний бік. Там вони разом із полчищем ведмедів ідуть вздовж нашого берега.

З наплічником та у військовому строї виходить на авансцену Галина. Знімає наплічник та ставить до ніг. Так само у військові формі виходять Віталій та Марко. Віталій прагне схопити Марка за руку, намагаючись щось роздивитися.

ВІТАЛІЙ. Та покажи вже, Марко, покажи. Все одно ж потім побачу.

МАРКО. Та не будь ніби з дикого краю. Що, тату в житті не бачив?

ВІТАЛІЙ (вовтузяться). А може, в тебе там шедевр мистецтва?

МАРКО (вивільняє руку). Знайшов мені мистецтво. Та дивися вже, дивися! Вчепився, немов реп’ях.

ГАЛИНА (підходить до чоловіків). І ще один реп’ях. І мені, хлопці, покажіть ту картинку.

ВІТАЛІЙ (розглядає). О! Листок каштану. Раніше ж цього не було?

МАРКО (ховає руку за спиною). З самого дня народження точно не було.

ВІТАЛІЙ. Галю, а це він часом не на твою честь собі клеймо поставив.

ГАЛИНА. Ну то й що. До речі, це тату дуже схоже на колишній герб Києва.

МАРКО. Ну то й що з того. Фільм «Тіні забутих предків» справжній шедевр мистецтва. Але ж ти не будеш заперечувати його тільки тому, що він був створений ще за тих часів?

ГАЛИНА. Хлопці, тихо, ша! Скажіть лише, куди ви потрапили?

ВІТАЛІЙ. Ми з Марком вступили до добровольчого батальйону.

ГАЛИНА. І я буду у добровольчому батальйоні.

ВІТАЛІЙ. Галю, переходь до Айдару – там медиків не вистачає.

ГАЛИНА. У батальйоні ОУН вони теж потрібні. До того ж, там мої подруги.

ГАЛИНА (сміється). Хлопці, даю обіцянку, що я вас не забуду.

ГАЛИНА. Бувайте, хлопці! (Галина, натягнувши наплічник, йде в одну сторону, а чоловіки – в іншу.)

ДОНЕЦЬ. Хлопці, а ви собі які позивні взяли?

ВІТАЛІЙ. У мене псевдо – Сокіл. У Марка – Каштан. А ти – Донець?

ДОНЕЦЬ. Тутешній я. Луганчанин. Сіверський Донець – річка мого дитинства. Ось і взяв собі це псевдо.

ДОНЕЦЬ. Навчався у Києві, в Могилянці. Як почалася війна – одразу сюди. Санітаром.

ДОНЕЦЬ. Не дрейф, мужики, я до Могилянки ще й встиг медичне закінчити.

ВІТАЛІЙ. Такі молоді, а вже все вміють і все встигають. Ну й покоління пішло! А я тільки два рази був жонатий…

МАРКО (на авансцені). Мій перший великий бій – за місто Щастя. Надійшла підмога броні з десантом, і наш командир умовила їх погнати на другий берег Сіверського Дінця. Ми добряче тоді погромили тилові бази так званих ополчєнців, хоча й не мали такого наказу. Тоді за Щастя нам справді щастило. Обійшлося майже без втрат.

ВІТАЛІЙ (на авансцені). За три дні ворог спробували відбити Щастя. О п’ятій ранку нас підняли по тривозі. Доки доїхали, вже вирував бій. Навколо горять підбиті танки. Не зрозуміло, хто де: зв’язку нормального немає, рації не працюють. І почалося. Біля мене вбиває одного бійця, потім іншого. То був найзапекліший бій. Ми перемогли, але з великими втратами.

Вечір. Тиша. Чути тільки, як потріскує вогонь у багатті, біля якого чатує санітар Донець. З двох сторін підходять Сокіл та Каштан. Втомлено сідають поруч.

ВІТАЛІЙ. Наші допустили помилку. Кинулася наздоганяти сєпарів і в них «на хвості» заїхала чортзна-куди. А там москалі з протитанковими ракетами. Підбили нашу броню, і всіх взяли у кільце.

ДОНЕЦЬ (ніби сам до себе). Ну які ж люди дурні, які ж дурні ці люди. Кричать: «У нас трьохсотий»! Я, як ідіот, повзу під вогнем – а там повна каска мізків.

МАРКО. Донець, тихо будь! Сокіл, так що з ними потім сталося?

ВІТАЛІЙ. Кажуть, ніби всіх уцілілих узяли в полон.

МАРКО. Ковбої хрєнови! Якої мами треба було пертися в таку даль? Та й ще без прикриття.

ДОНЕЦЬ (ніби знову сам до себе). Ну які ж люди дурні, які ж вони дурні. Кричать: «У нас трьохсотий»! Я, як ідіот, повзу під вогнем, а там…

ВІТАЛІЙ. Боєць, Донець, відставити говорити. А ну швидко піднявся і пішов спати.

ДОНЕЦЬ (піднімається та йде). Але які ж ці люди дурні, які ж вони дурні…

МАРКО. Це він ще в стані афекту. Молодий хлопець.

ВІТАЛІЙ. А в бою молодець, трьохсотих дай Боже з під вогню витягав.

МАРКО. Хороший хлопець, хоча ще теля телям. Якщо дах не поїде, то будуть з нього люди.

ВІТАЛІЙ. І край свій любить. Навіть позивний взяв – Донець. Слухай. Марко, а я знаю, чому у тебе позивний Каштан.

ВІТАЛІЙ. А чому б і ні, Галя дуже навіть гарна дівчина. Я б і сам у неї закохався.

ВІТАЛІЙ. Всі ми одружені. Але всі час від часу знову закохуємося. Така вже, брате, наша чоловіча природа.

МАРКО. Жіноча природа, скажу я тобі, не набагато відмінніша за чоловічу. Віталька, а чому ти взяв собі псевдо Сокіл?

ВІТАЛІЙ. Моя історія не настільки романтична, як у тебе. Був у мене знайомий із Сумщини. Григорій Король. Неймовірної сердечності чоловік. На жаль, перед самою війною у віці 77 років відійшов у інші світи.

ВІТАЛІЙ. У кожного свій вік. Так цей Григорій Король був настільки дивовижною людиною, що завдяки йому я навіть збірку своїх гуморесок видав. І назвав її «Королівське весілля».

МАРКО. «Королівське весілля», то, виходить, на честь того Короля.

ВІТАЛІЙ. Так, у тій збірці була розповідь і про весілля Григорія Короля.

МАРКО. Слухай, Соколе, то ти ще й письменник?

ВІТАЛІЙ. А ти думав, я тільки й міг, що на Майдані коктейлі Молотова кидати, а на війні з автоматом бігати. Я колись, аби ти знав, навіть працював у газеті «Гаківниця». Гарна була газета. Сатирично-гумористична. Але що було, то загуло. Зараз інші часи.

МАРКО. А чому все ж таки позивний Сокіл узяв?

ВІТАЛІЙ. Була у того Григорія Короля улюблена пісня про сокола. Тільки він міг її так сердечно співати. Ось тому то я й взяв собі псевдо – Сокіл.

МАРКО. А можеш заспівати? У тебе ж голос теж нівроку собі.

ВІТАЛІЙ. Та куди мені братися до Короля. Але, давай, спробую. (Співає.)

Ой з-за гір, з-за гір, вилітав сокіл,
А з-за хутора вилітало два.
А з-за хутора вилітало два.
Один одного братом назива.
Один одного братом назива.
Небо в нас одне й кров у нас одна.

Галина потрапляє в полон. У підвалі сидить разом із вчителькою, яка насправді є ополчєнкою.
Ранок. Двері зі скрипом відчиняє вартовий. Говорить з кавказьким акцентом: «Укропка, виході, скоро к шайтану своєму пойдьош». Галина кидає цигарки Даньці: «Кури, землячка, вони мені більше не потрібні». Виходить. Данька закурює, потім піднімається, без проблем відчиняє двері та виходить.
Коридор. В одному кінці навколішках обличчям до стіни із зав’язаними очима та руками стоїть полонений боєць, в іншому – Басмач та Галина.

БАСМАЧ. Конвалія, тєбя хотят твої поімєть (хіхікає), вєрнєє помєнять. Но на обмєн пойдьош только послє того, как расстрєляєш плєнного укропа. Ето майо правіло.

БАСМАЧ. Тогда умрьош ти. Пошлі. (Підводить її до полоненого. Дає в руки револьвер, а сам тримає біля її скроні свій пістолет.) Тут всего одін патрон. Стрєляй в затилок. Нє бойся. Ето всєго лішь укроп.

ГОЛОС ГАЛИНИ. Якщо хтось говоритиме, що він міг думати в такі хвилини, він скаже неправду. В голові все закрутилося. Лише усвідомлюєш, що ти приречений, і що ти божеволієш. Потім просто перестаєш думати. Потім…

БАСМАЧ. Стрєляй, бандєровка. Стрєляй. Тєпєрь я твой Бандєра.

Галина з останніх сил робить крок вперед і стає навколішки поруч з бійцем. Басмач вириває в неї пістолет і наставляє на потилицю Галини.

БАСМАЧ. Молчі, укропка. (Стріляє в полоненого, який падає замертво. Хапає обезсилену Галину і тягне за собою.) Єслі сєйчас хоть пікнєш, я тєбє размажу по одной стєнкє, а потом єщьо раз размажу. По другой стєнке.

БАСМАЧ. А тєпєрь, красавіца, твойо послєднєє жєланіє.

БАСМАЧ. Ето нє жєланіє. І ето нє я єго убіл. Ето всє должни знать. Говорі, єсть жєланіє?

ГАЛИНА. Відпусти вчительку, що в підвалі у вас сидить. Не калічте ще однієї дівки. Ви ж не хочете, аби так колись калічили ваших дітей?

БАСМАЧ (спочатку довго сміється). Нє хочєм. Поетому я виповняю твойо послєднєє жєланіє. На етой тєріторіі.

БАСМАЧ. Как відішь, она свободна. Знакомся, ополчєнка Ромашка. Правая рука свірєпого і страшного для всєх укропов Басмача. (До Даньки.) Представляєшь, она просіла, чтоби я тєбя отпустіл. Ха-ха-ха!

ДАНЬКА (підходить ближче). Я всьо за дверьмі слишала. Сказать чєстно, дажє удівлєна. Нє ожідала такого от… націков.

ГАЛИНА (вражено). Офігєть, Данька, та ти просто курва надірвана. Горіти тобі, потворо, у вічному пеклі.

БАСМАЧ (підскакує до Галини і б’є в обличчя). Молчать! Іначє прямо сєчас заклєю твой хавальнік скотчєм. Поняла?! (Ще раз б’є.)

ДАНЬКА (до Басмача). Басмач, нє порть єй фізіонамію. Пєрєд самім обмєном ето нє кстаті. Лучшє скажі, она виполніла твойо условіє?

БАСМАЧ. У мєня всє всьо виполняют. Іначє я іх просто убіваю. Вот что, Ромашка, прямо сейчас отвєзьош єйо на пропускной пункт. Там обміняєш на Гурона. Помні, Гурон – мой брат. Поетому всьо сдєлай очєнь акуратно.

ГАЛИНА. Басмач, не вбивай більше полонених. Адже у наших не тільки твій брат. Їх також можна обміняти.

БАСМАЧ. Умная? Смотрі, чтоби сєйчвс бєз язика нє осталась. (До Даньки). Іді. Но пєрєд етім закройтє єй пасть. (Данька заклеює їй скотчем рот та виводить.)

Дорога. З однієї сторони стоїть Сокіл з полоненим Гуроном. До іншої сторони Данька підводить Галину. Зриває скотч.

ДАНЬКА. Ждьом сігнала… І вот что єщьо, Галіна, валі ти лучшє с етой войни. Сіді в свойом Кієвє і жді, когда я приєду к тєбє в гості.

ДАНЬКА. Когда наші танкі с флагамі Новоросіі поєдут по Крєщатіку, ти вспомнішь мої слова.

ГАЛИНА. Господи, і у вас багато таких параноїків?!.

ДАНЬКА. Я нєпрємєнно буду в Кієвє. І ми с тобой обязатєльно встрєтімся на Крєщатікє. Ти знєшь хорошій ресторан на Крєщатікє?

ГАЛИНА. Якщо ти і будеш в Києві, то не на Хрещатику, а на Лук’янівці.

ДАНЬКА. Сігнал. Мєдлєно ідьом впєрьод. Прощавай, Конвалія.

Полонених доводять до середини дороги та обмінюють. Сокіл веде Галину на безпечну відстань, а потім повертає до себе.

ВІТАЛІЙ. Галинко, ти пам’ятаєш мене? Це я, Віталька, Сокіл.

ГАЛИНА (ніби щось згадуючи). Сокіл, Віталька… Ріднесенький мій! (З риданнями кидається йому на шию.)

МАРКО. Сестра, так до мене дорогі гості, чи хтось так собі прийшов?

МЕДСЕСТРА. Найдорожчі з найдорожчих. Зараз сам побачиш.

МАРКО. Вмієш ти, сестричко, замакітрити голову.

МАРКО. Друзі! Віталька, Галинка! Як я радий вас бачити!

ГАЛИНА. Каштанчик ти наш гладесенький, а як ми раді тебе бачити.

ВІТАЛІЙ. Каштан, Конвалія. Навколо мене якийсь один рослинний світ.

ГАЛИНА. Ага, було б тобі добре у небі, як би внизу не росли каштани та конвалії.

ВІТАЛІЙ. Погоджуюсь, без зеленої землі у небі таки самотньо.

ГАЛИНА. Ну то й спускайся хутчіш з неба на землю.

ВІТАЛІЙ. Спускаюся. І приступаю до головних своїх обов’язків.

ВІТАЛІЙ. Сержант Марко Мар’ян, вищим командуванням уповноважений вручити вам нагороду за виявлений героїзм та виняткову хоробрість під час боїв за Дебальцево. Вручається орден Ярослава Мудрого другого ступеня. (Прикріплює до халата орден.)

ГАЛИНА. Марко, тобі важко стояти. Давайте присядемо.

МАРКО. Справді, ще не розходився. І особливо ліва нога сильно болить.

ВІТАЛІЙ. Це ще не все. Ось ця газета, це друге моє доручення в сьогоднішній місії. Спершу назва. «Девять куль і п’ятнадцять осколків дістали хірурги, оперуючи українського вояка».

ГОЛОС МАРКА (ніби читає): «Це ще було перед Дебальцевським котлом. Ворожі частини ніби покинули місто – відступили. Наш підрозділ мав перевірити цю інформацію. «Мерщій сідаємо в кузов «Уралу»», – скомандував командир, – і вперед. На вулицях справді жодної душі. Навколо руїни, понівечена техніка. Ніхто не стріляє. Проте якось тривожно. Я – на кабіні з кулеметом. Командир запропонував підняти український прапор над будівлею держадміністрації. До неї залишалося якихось двісті метрів… І раптом із вікон сусідніх будинків шквал вогню. То була пастка».

ГОЛОС ВІТАЛІЯ: «Треба було негайно відступати: «Урал» мов на долоні. Будь-якої миті машина могла вибухнути. Боєць за позивним Каштан стріляв безперестанку. Найголовніше, він намагався не дати ворогу добре прицілитися».

ГОЛОС МАРКА: «Раптом відчув різкий біль у руці. А потім ще і ще. Побачив кров і зрозумів – поранило».

ГОЛОС ВІТАЛІЯ: «Проте кулеметник не покинув своєї позиції. Він зціпив зуби і щосили тис на спусковий гачок. Нам треба було будь що виїхати із зони обстрілу. Коли вже не міг стріляти, лежав поруч і подавав хлопцям набої».

МАРКО (піднімає голову). Все – начиталися. (Згортає газету і кладе до кишені.) Давайте про щось інше поговоримо.

ГАЛИНА. Зачекай, так у тебе справді тоді увійшло дев’ять куль і п’ятнадцять осколків?

МАРКО (пробує жартувати). Ну так в газеті пишуть.

ГАЛИНА. Так у тебе ж тіло мов решето… Як ти зумів вижити?

МАРКО. Добре, що був у бронежилеті. Тому й вижив. Інакше б, гаплик.

ВІТАЛІЙ. Ще й влучно стріляв. Завдяки йому в тому бою жоден з бійців не загинув. Проте, скажи, скільки можна ще на цьому курорті в Ірпені відлежуватися.

ГАЛИНА. Гарненький собі курорт, із купою металолому в тілі.

МАРКО. Та вже давно повиймали з мене ці залізяки. І все б нічого, як би не одна підла куля. Розтрощила, скотиняка, кістку ноги. Тепер маю мороку. Хочуть на реабілітацію до Німеччини відправити.

ВІТАЛІЙ. Я так і знав, що тобі вітчизняного курорту буде замало. Ще й за кордон намилився.

ВІТАЛІЙ. Та жартую я, звісно, жартую. Скучив за тобою, побратиме. Так що повертайся швидше.

МАРКО. Обов’язково, Соколе. Якщо, звісно, війна до цього не закінчиться.

ВІТАЛІЙ. А хрін коли вона закінчиться. Не хоче Путін йти з Донбасу та й годі. Хоч кілок йому на голові теши. До речі, на журналіста, що писав статтю, я страшенно розлючений. Бо він найголовнішого не написав.

ВІТАЛІЙ. Коли їхали до Дебальцево, у всіх нерви натягнулися, як струна. Ніхто ні пари з вуст. І тут Каштан говорить: «Хлопці, а чи знаєте ви, що на цій землі під Дебальцево народився славетний український поет Володимир Сосюра… І що він воював в армії Симона Петлюри… І що написав один із найкращих віршів про Україну «Любіть Україну». (Декламує перший куплет, другий – Галина.)

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну…

Галина після звільнення з полону ще деякий час воювала, а потім після демобілізації її запросили працювати медиком в Австрії. Марко тривалий час ще лікувався, а після того як його комісували, осів в Ірпіні.

Спальня. Темрява. Марко та Галина розмовляють.

ГАЛИНА. Марко, з того часу, як ми не бачилися, минуло п’ять років

ГАЛИНА. А як на мене, минула ціла вічність.

ГАЛИНА (дивиться на годинник). Четверта година ночі.

МАРКО (все так само біля вікна). Або четверта година ранку. Скажи, як ти могла ось так взяти і зникнути на цілих п’ять років?

ГАЛИНА. Я завжди прагнула займатися наукою, а в Австрії для цього мені створили всі умови.

МАРКО. А заміж чому там не вийшла? Мала б зараз щасливу сім’ю.

ГАЛИНА (пауза). Марко, ми знаємо один одного дванадцять років, і за цей час у нас могло б бути купа дітей.

МАРКО. Могло б, якби мене спершу регіонали не кинули до в’язниці, якби ми з тобою не пішли на війну на Донбасі, і якби ти потім після звільнення з полону не поїхала б до Австрії. До речі, ти коли повернулася до України?

МАРКО. Як бачиш, для створення купи дітей обмаль часу.

ГАЛИНА. Які ж ми з тобою непрактичні. І чомусь дуже часто згадую Кет – вона мріяла мати хлопчика і дівчинку…

ГАЛИНА. Так, саме та. Вона не одного 300-того врятувала тоді під Маріуполем. А себе – ні!

ГАЛИНА (зривається з ліжка, пригортаючись до Марка). Марко, це війна?!

МАРКО (прислуховується). Неподалік аеропорт Гостомель. Здається, саме його якраз і бомблять.

МАРКО. Так, Галинко, тепер це вже скрізь війна.

Виходить. Галина нашвидкуруч приводить себе в порядок, час від часу озираючись на вікно, звідки долинають вибухи. Заходить вбраний в офіцерську форму Марко.

МАРКО. Незрівнянна! (Цілуються.) Проте, красуне, маю йти..

ГАЛИНА. Ранок. Вони ж ще не відкрилися. Зачекаємо годинку-другу. А поки, може, передзвони Віталію Краснюку.

МАРКО. Сокіл – кадровий офіцер. Він перший, хто зараз зустрічає цю рашистську орду. Тому Віталію зараз не до нас.

ГАЛИНА. А ти?! Марко, ти ж не зможеш бігати з такою хворою ногою. А це – війна.

МАРКО. Бігати – так, складно, а автомат триматиму. А ти, може, повернешся до Австрії?

ГАЛИНА. Повернуся, але туди, де знайшла свій спочинок наша Кет, і де й досі на передовій моя подруга Катрін.

МАРКО. Там зараз буде справжнє пекло, орки вдарять по Маріуполю всією армадою.

Пригортаються одне до одного. Затемнення, на горі одна за одною починають загоратися ліхтарики-зірочки, ніби свічечки в піднебесному склепінні.

МАРКО. Конваліє, як можна не почути твій сріблястий голос. Навіть з потойбіччя пізнаю його.

ГАЛИНА. Не говори так. Мені наснився Сокіл! Ти щось знаєш про нього?

МАРКО. Ні. Але ж тобі відомо, що він в особливих військах. І який то був сон?

ГАЛИНА. Рівне поле, яке перетинає тоненька лісосмуга. Підрозділу Сокола доручили зупинити колону рашистських танків. Наших п’ятеро. Вони виконали завдання, замінувавши дорогу. Однак машину з усією зброєю, яку вони залишили у лісосмузі, помітили танки і відкрили по ній вогонь.

ГАЛИНА. Так. Машина вибухнула. Сокіл наказав усім відступати до села, що було неподалік.

ГАЛИНА. Ні. Навперейми їм вийшла ворожа ДРГ у складі десяти чоловік.

ГАЛИНА. Зав’язався бій. Хлопці відстрілювались з автоматів. І коли орки побачили, що їм наших не здолати, направили на них танки…

МАРКО. Мені теж снився Віталька. Ніби високо в небі парить Сокіл. Я йому й кажу: «А коли ж ти, друже, опустишся на землю?». А Сокіл мені відповідає, що відтепер його домівкою буде тільки небо.

ГАЛИНА. Марко, невже наш Віталька, наш Сокіл загинув?

МАРКО. Віталька фартовий. За стільки років війни на Донбасі жодної подряпини, лише одна контузія. Він не міг загинути.

ГАЛИНА. То ми знову зберемо усі разом після Перемоги?

МАРКО. Так, Галинко, і поїдемо до Сокола у його рідне село Ташань, де він усіх нас почастує наливкою зі свого саду.

МАРКО. Так, Конваліє, тільки бережи себе. Обіцяєш?

Галина КАШТАН (позивний КОНВАЛІЯ) пропала безвісти під час оборони маріуполя.

МАРКО МАР’ЯН (позивний КАШТАН) отримав важке поранення в боях за Макарів, направлений на лікування за кордон.

ВІТАЛІЙ КРАСНЮК (позивний СОКІЛ) 10 березня 2022 року у запеклому бою з колоною танків РФ загинув на Чернігівщині в районі села Новий Биков. Вже посмертно Віталію Краснюку присвоєно звання майора.

Каштан і конвалія

Драма про війну на межі можливого